КОМЕНТУЄМО МІЙ БЛОГ

  ЗАПРОШУЮ ДО СПІВПРАЦІ

ЗНО 2016

Інформація щодо деяких особливостей

зовнішнього незалежного оцінювання 2016 року

Учитель року-2012 

                                                                Дитина і компютер

Рух - це здоров'я

Марія Кюрі from Oksana Marchenko
">

дитина і комп

дитина і комп from Oksana Marchenko

Сім'я левів

ЛЕВИ

екопроекти

Екологічні проекти

Тести Біологія людини

генетика

Задачі з генетики 

хімія 8 клас

https://goo.gl/53ZDn3https://goo.gl/53ZDn3

ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ НАВЧАЛЬНО-ВИРОБНИЧОЇ ПРАКТИКИ ТА ЕКСКУРСІЙ В ГОРОДИЩЕНСЬКОМУЕКОНОМІЧНОМУ ЛІЦЕЇ

Екологічна освіта третього тисячоліття ставить за мету підготовку громадян з високим рівнем екологічної свідомості й культури. Екологічна культура – це сплав навчального матеріалу екологічного спрямування з практикою життя. Формуючи екологічну культуру, слід ураховувати ряд особливостей дитини, її вік, світогляд, бажання діяти й можливості для його реалізації. Такі можливості з'являються під час проведення навчальних екскурсій та навчально-виробничої практики, які дають можливість у відповідних, конкретних умовах спостерігати результати впливу антропогенних факторів на природу і забезпечують встановлення зв'язку між вивченим теоретичним матеріалом і місцевими проблемами довкілля.

 Проведене соціологічне дослідження серед учні Городищенського економічного ліцею свідчить, що глобальні екологічні проблеми хвилюють лише 20% старшокласників; місцеві — 30%. Цікавляться проблемами охорони довкілля — 36%, готові брати участь у природоохоронній діяльності — 29%, безпосередньо беруть участь —17%. Впевнені в особистій значущості щодо покращення екологічного стану довкілля 20%, вважають себе природодослідниками 13% учнів. Про низьку ефективність екологічного виховання свідчить і велика кількість порушень учнями правил поведінки у навколишньому середовищі.

Діагностуючи сформованість екологічної культури старших учнів, ми дійшли висновків, що шкільна система навчально-виховної роботи з екології спрямована переважно на набуття учнями певних екологічних знань. Екологічні ж проблеми просто констатуються, а природоохоронна діяльність має виключно ситуативний або випадковий характер, тобто відбувається підміна екологічного виховання екологічною освітою. Внаслідок цього у учнів формується пасивна екологічна позиція.

Для вирішення даної проблеми на педагогічній раді нашого ліцею було вирішено: під час проведення навчально-виробничої практики, як  обов’язкової складової частина навчально-виховного процесу Городищенського економічного ліцею, включати не тільки правовий, економічний, а й екологічний аспекти при проведенні екскурсій. Учні під час відпрацювання практики відвідують підприємства нашого району, зокрема Хлистунівський завод залізобетонних конструкцій, Хлистунівський щебеневий завод, залізнична станція Городище, заправні станції та інші підприємства підвищеної екологічної небезпеки. Під час екскурсій дітям акцентують увагу на заходах спрямованих на збереження природи. У звітах, які ліцеїсти пишуть по закінченню практики, вони відмічають свій погляд на проблему та пропонують шляхи її вирішення. Навчально-виробнича практика базується також на екскурсіях в Уманський дендропарк, Черкаський зоопарк, Мліївський науковий інститут Лісостепу, а також місцевих скверах та парках, заповідних територіях Городищини. Зібрані матеріали ліцеїсти використовують для написання науково-дослідних робіт учнів членів МАН та  Всеукраїнської олімпіади з екології.

Організація навчально–виробничої практики з природоохоронним аспектом  підвищує інтерес і стимулює пізнавальну активність учнів у вивченні проблем навколишнього середовища, сприяє розвитку дослідницьких навичок, формує спостережливість, сприяє закріпленню набутих знань, формує екологічну поведінку, спонукає до знаходження власних, новітніх  шляхів до вирішення екологічних проблем.

ІСТОРІЯ МОЄЇ РОДИНИ

ІСТОРІЯ МОЄЇ РОДИНИ

Родина Пипотя Дмитра Наумовича – «Копійки»

Хлистунівський хлопець Пипоть Дмитро Наумович, 1888 року народження, вподобав на базарі у Городищі одну дівчину. Розпитався у людей про неї, дізнався, що вона із Петропавлівки, звати Марія. Насилу дочекався неділі, заслав сватів і одружився на Марії Демидівні Тригуб, 1888 року народження, дочці збіднілого дворянського роду. Зажила сім’я душа в душу, ніхто з низ не вмів лаятися, сердитися, були добрими. Народилося у них троє дітей: Тетяна, 1910 року, Олександр, 1924 року, Микола, 1926 року народження. Олександр помер від скарлатини у 12 років. Тетяна дожила до 1993 року. Микола дуже любив розповідати оповідки, які сам придумував, малювати односельців і карикатури. У 1944 році, коли виповнилося Миколі 18 років, забрали на війну, дійшов до Німеччини. Залишилися і до сьогодні у родичів ще ті куски тканини, які він присилав сестрі та матері на спідниці. А 8 травня 1945 року прийшло повідомлення, що Микола безвісти пропав. Батькові Дмитру не випала нагода воювати, бо було йому в ті часи 53 роки.

Дмитро Наумович мав золоті руки, був столяром. Звали його на селі «Копійка» (існує дві думки: був заощадливим, складаючи копійку до копійки, а, може, за роботу брав дешево).

Залишилися його знаряддя праці та речі, які сам виготовляв: різні ткацькі предмети, ярма, ткацький верстат, рубель, макогони та багато інших (родина ще їх використовує). Можна і музей відкривати столярного мистецтва. 

Дмитро Наумович прожив до 1975 року, бачив багато, мав великий життєвий досвід. Любив читати Шевченка «Кобзар», навіть цитував його твори, цікавився життям країни, читаючи газети, останні 5 років життя був сліпим. Пройшов Громадянську війну солдатом. Під час Великої Вітчизняної війни він неодноразово відбудовував мости у Звенигородці, Хлистунівці та Городищі. Пережив голодовки 1932-33 та 1947 років, втратив двох синів, у 1956 році померла дружина Марія. Одружуватися більше не захотів, дуже був відданим і люблячим чоловіком. Жив з дочкою Тетяною, виховуючи внуків та правнуків.

         Життя своє присвятив праці, у тяжкі роки для батьківщини і воював, і займався відбудовою народного господарства країни. Залишив після себе значний слід, родина Дмитра Пипотя – Копійки  ніколи не зможе забути свого умільця-столяра тому, що і вони, і односельці користуються  сьогодні його столярними виробами, які ще і  художньо оздоблені – майстер був митцем та хорошою людиною.

Брат Марії, дружини Пипотя Дмитра ,
Юхим Давидович  Тригуб 

  

Юхим Давидович  Тригуб, рідний брат Марії Демидівни Пипоть (Тригуб), 1896 року народження, уродженець Петропавлівки. Був сином казначея і  збіднілої дворянки, виростав із сестрами Марією, Пріською та братом Андрієм.Служив у царській армії. Часто брав на службу сестру Марію, яку дуже любив, з метою її ж навчання. Арештовані жінки-умільці вчили дівчину вишивати, мазати.

         Одного разу захотілося Марії обновити батьківську хату, яка була зверху пофарбованою (родина колись же багатою була, тому відрізнялися від односельців).          Мати її мазала неодноразово, але виходило погано – видні були розводи. Умілі руки та вправні дії Марії зробили свою справу, навіть батько похвалив: «Не даремно Юхим водив за собою Марію, яка щось та навчилася».

         Не довелося Юхимові одружитися та залишити після себе нащадків. У 1918 році загинув під Крутами, захищаючи ідею незалежності України.

              Тетяна Дудник, дочка Пипотів Дмитра і Марії                                                                      

Тетяна Дудник (1910–1993 роки життя), дочка Пипотя Дмитра, була  втіленням народної мудрості: знала багато приказок, прислів’їв, легенд, повір’їв та переказів. До цього часу пам’ятаються мудрі слова Тетяни Дудник: «Що було бачили, що буде побачимо!», «Дівку вдіти важче, ніж коняку запрягти», «Чим дужче ти кричиш, тим гірше я тебе чую».  Освіта – 1 клас лікнепу, все життя працювала у колгоспі.                                                                                                   на фото – зліва                                                                                                                                                

1932-1933 роки – страшні роки голодовки. Тетяна подалася на «каторжні» роботи, на Донбас, робила в шахті. Заробила хорошу плату – дрібну картоплю, як квасоля, привезла до дому, посадили, а вона ще і вродила. Так родина Дудників вижила.

 У 1935 році вийшла заміж Тетяна за простого хлистунівського хлопця Кузьму, який вмів добре працювати на землі, був селянином.

Недовгим було їхнє щастя – прийшли роки Фінської війни, 1939-1940. І Кузьма пішов воювати. Прийшлося Тетяні виховувати  двох дочок Катерину, 1936 року народження та Любу, 1937 року народження, самій. Мобілізували Кузьму у 1941 році, повернувся додому 21 червня, а діти його не впізнали.

Погостював батько та чоловік вдома один день, а на наступний, 22 червня,  його забрали на війну. Отаке щастя жіноче! Залишилася Тетяна Дудник солдатською вдовою. Влада не допомагала їй ростити та виховувати дітей. Не отримувала ніякої матеріальної допомоги, бо чоловік безвісти пропав, а таких держава ігнорувала. Заміж Тетяна більше не вийшла та і не могла, завжди говорила: «Може Кузьма живий і вернеться». Не дочекалася.

         Під час німецької окупації жінки ходили на поле працювати, щоб було що їсти ворогам. Одного разу верталися підневільні працівники із поля у супроводі німців, а на зустріч біжить, радісно витягнувши ручки, до Тетяни її донечка Люба, один німець підхопив її на руки і почав крутити. Дитина злякалася і почала бити його своїми маленькими ручками по ворожих грудях. Мати перелякалася: думала, що він уб’є дитину. Непередбачуваний вчинок німця завершився благополучно: відпустив дівчинку, мабуть, у нього прокинулися батьківські почуття.

 Був тяжкий 1943 рік, Тетяна Дудник не здається – розпочинає будувати своїй родині нову хату: «Чи німці, чи наші, а жити то треба!»  – така була розмова.

Серед фашистів були і мадяри, і румуни, на думку українців вони були не такі злі, як самі німці. Вони полюбляли веселитися: ставили Катеринку на бочку, надівали кітель і заставляли співати українські пісні, самі пританцьовували, веселилися.

Коли прийшов довгоочікуваний 1944 рік, повернулися радянські війська, почали відвойовувати рідну землю, знищуючи ворогів. На подвір’ї Дудників ріс величезний горіх, не один раз виручав родину – був «кормільцем», і його змушені були зрізати, бо треба було поставити там зенітку. Почалася стрілянина на другий берег річки Вільшанки, вибивали фашистів. Через великий проміжок часу неодноразово знаходять нащадки гільзи від тої славнозвісної переможної битви.

Післявоєнні роки були також тяжкими: відбудова, самотність, діти. Тетяна переживала і ще одну голодовку 1956 року, родина змушена була їсти млинці із листя. Добре виручала корова, на яку тоді покладали багато надій.

 Тетяна ніколи не сердилася, не лаялася, була завжди доброзичливою, лагідною, вміла підтримати кожного, хто до неї звертався за допомогою. Ця працьовита жінка не цуралася нічого, любила чоловічу роботу: рубати дрова, косити. Гарно робила копи, коли жала пшеницю, уміло ткала на ткацькому станку (ряднини на підлогу збереглися і до сьогоднішніх часів), любила полоти буряки. Люди тих часів цікаво сушили цибулю, квасолю, лущили її, вибивали соняхи. Усі зазначені процеси виконували на власному городі, на підготовленому току. Тетяна тік робила так: на городі розрівнювала землю, щоб була гладенькою, без грудочок, поливала водою, грунт ставав цупким і на ньому можна було, як на твердій рівній поверхні виконувати різні роботи.

Тетяна Дудник ще і уміла господиня. Коли пекла хліб, то це дійство було великим святом. Підготовку до випікання проводила заздалегідь: прибирала  у суботу в хаті, сама прибиралася, милася, щоб чистою підходити до тіста. Зранку, в неділю, одягалася в чисту сорочку, вчиняла хліб. Ніхто не мав права виходити із хати поки мати не поставить хліб пектися.

Була ще одна традиція – у неділю до церкви йшла, а з обіду де вечора нічого не робила, бо «гріх великий» (була віруючою людиною), з подругами Зінькою, Мелашкою, Севетою, Настьою співали пісень, до речі, всі вони були вдовами.

Дожила до радянських часів: дочки подарували бабусі внучат, потім правнуків, от тоді Тетяна Дмитрівна почала жити по-іншому. Треба було і дітям допомагати, і внуків глядіти, і вірші з ними вчити, а пам'ять  мала хорошу: знала всі вірші, які вчили діти, хоча була сама малограмотною.

Дожила Тетяна Дудник до 83 року. Заповідала, щоб бути здоровим – треба ходити босими ногами. Сама ж не хворіла, навіть до лікарні ніколи не ходила. Пройшла проста українська жінка через багато історичних років: пережила революцію 1917 року, голодовки 1932-1933 років, 1947 та 1956 роки, Велику Вітчизняну війну; сама піднімала дітей, сама будувалася, сама робила всю домашню роботу.

Отакою була доля простої  хлистунівської дівчини Тетяни.